Інтерв’ю з підприємцем, благодійником, депутатом Житомирської обласної ради Ігорем Євгеновичем ХОДАКОМ.

Людина, яка зробила себе сама, –  це точно про Ігоря Ходака. Звичайний хлопець із села  зібрав свої знання, життєвий досвід і 13 років тому заснував одне з найбільших на сьогодні в Україні деревообробних підприємств «Вівад 09».

Ігор Ходак народився у звичайній сім’ї в селі Врублівка Романівського  (тоді – Дзержинського) району Житомирської області. Мати працювала у колгоспі, батько на будівництві. Одній з юнацьких мрій Ігоря Ходака –  здобути вищу освіту –  не судилося здійснитися.  Усі знання йому дав найкращий з університетів – саме життя. 

– Ігоре Євгеновичу, з чого  починався Ваш успіх: з мрії, з мети?

–  Якщо коротко і відверто, то починалося все з бажання просто жити краще. Сьогодні підприємство, яке я очолюю,  – це одна з найбільших деревообробних компаній  в Україні з поглибленою переробкою, з продуктом, який налаштований на експорт до провідних країн Європи. І це дуже відповідальний фактор. Водночас,  досягнення  підприємства або будь-яких амбіцій керівника визначають люди. Без людей цей керівник – ніхто.  А зі мною поруч 850 працівників, у яких родини, їхнє особисте життя. І це моя велика персональна відповідальність.

– Що виробляє підприємство «Вівад 09»?

– Профілюється компанія «Вівад 09» на виготовленні  підлогового покриття.

–   Де у Європі можна побачити підлоги, виготовлені компанією  «Вівад 09»?

–  Наприклад, один з аеропортів Франції.

– Давайте  поговоримо про Вашу юність і початок трудового шляху.

(Серйозною перепоною юнацьких планів І. Ходака на подальше життя стала болісна втрата батьків, перед призовом у армію померла його мама – ред.).

–  Я лишився один перед великим світом і я це розумів. Коли  помирає батько в сім’ї,  – половинка чогось зникає…Помирає мати – це забирає все…  Мама була в нас тією особистістю, яка єднала всіх нас, надавала нам  сили, впевненості в собі, навчала щирості, гідності й любові. Щось такого неймовірно світлого ( у  І. Ходака з’явилися сльози на очах – ред.). Мені дуже важко про це згадувати…

За два роки служби в армії я прийняв для себе рішення, що мені потрібно якимось чином самому ставати на ноги. Розумів, що таке рішення потрібно приймати самостійно. Вступив у морехідне училище м. Миколаєва з навчанням в 2,5 роки з повним забезпеченням, став звичайним матросом-мотористом. Після закінчення навчання хотів піти в море працювати на суднах під зарубіжним прапором. Там були зовсім інші заробітки, ніж на території бувшого СРСР. Почав готувати документи, сертифікати, потрібно було пройти відповідні курси. Однак  сталося по-іншому. Всі гроші, які я до цього заробив, я витратив на підготовку до закордонного плавання, але мене, як кажуть, «кинули». Я повернувся у батьківський будинок, і один з моїх знайомих запропонував почати бізнес, який у народі називається «дерев’яним бізнесом».

– З чого все починалося?

–  Все починалося  13 років тому. Це був невеликий цех переробки, який знаходився у Романові, де було 5 працівників. Чорнова переробка деревини на той час  була  актуальною. Заготовляли деревину, яку з часом почали експортувати у Туреччину, Польщу  та Німеччину.

Сьогодні – це сучасне деревообробне підприємство з безвідходним виробництвом.

– Розкажіть про свою родину. Коли Ви одружилися і хто ваша дружина?

– У моєму житті не відбулося пишного весілля, навіть все було без якихось неймовірних речей з білого вбрання нареченої і гарного костюма нареченого. Ми просто пішли і розписалися у РАГСі і на нашому весіллі крім мене і моєї Оксани було лише 4 наших друзів. Я був простий звичайний хлопець з села, а моя дружина Оксана, з якою ми до речі разом вже 22 роки, була з нашого райцентру. Покохали один одного… Моя дружина дуже терпляча, людина з великим розумінням, людина з великим серцем. Це любляча мати, це неперевершена жінка, чарівна. Все це, так разом, поєднується…  В нас родилася донька в 1997 році, але на жаль так сталося, що в 3,5 місяці вона померла…а потім, через рік у нас родилася ще одна донька – Оленка, якій сьогодні вже 20 років. Вона майбутній міжнародний правник, навчається в Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка.

– Який чоловік і батько Ігор Ходак? Чи вміє він казати своїм жінкам:  ні?

– І дружина Оксана, і донька Оленка знають, що я можу бути категоричним.     Але ніколи, за 20 років  я не підвищив на доньку свій голос. З дружиною, можливо,  таке й траплялося, як і у будь-якій звичайній родині (посміхається – ред..). Моя Оленка десь з 13-14 років вже приймала власні рішення. Якщо відверто, є багато речей, які я своїй доньці особисто дозволяю. Приходить до мене, каже про те чи інше, я щось коментую, іноді невдоволено, але все одно, дозволяю. Я розумію, що полегшуючи її шлях у житті, існує певний ризик, коли просто не приклавши жодних власних зусиль, вона може звикнути до стану – «я вже все маю». Я на це зауважую і застерігаю її. Донька має власну квартиру, автомобіль. Але її місячний бюджет – це 20 тисяч гривень, він невеликий як для Києва

– Чи правда, що  Ви вже три роки не були у відпустці?

–  В розумінні повноцінної відпустки- в мене її дійсно не буває. Дуже багато справ. Але коротко строкові відпочинки з родиною чи друзями я можу собі дозволити.

– Стали заручником власного бізнесу?

– Так, на жаль, так.  Великий бізнес –  це така річ, в моєму розумінні, яка не має початку і не має кінця.

– Чи співпрацюєте Ви з державними підприємствами. Ви нині депутат Житомирської обласної ради. У Вас є можливість впливати на допомогу своєму бізнесу?

– Я дав собі слово, що з жодною гривнею бюджетних коштів не матиму ніяких справ. Це для мене табу. І взагалі, я не хочу,  щоб  це потім використовували ті люди, для яких я є недругом або конкурентом.

– Чи чесною і прозорою є конкуренція на ринку деревообробки  в Україні?

–  Ми зовсім не в рівних умовах з державними та наближеними до влади підприємствами, які мають ту ж саму деревообробку.

– Ви визнаний благодійник, отримали титул Янгола Добра, а нещодавно Вас нагородили медаллю « За благодійну діяльність»

– Є такий афоризм, який я часто повторюю: «Бог дає мені і я маю дати людям».

– Назвете свої недоліки?

– Я, мабуть, вперта і амбіційна людина, але ці риси, які є  недоліком у сім’ї,  і в той же час, які необхідні в житті для того, щоб досягти чогось.

– Як давно у Вашому житті з’явилася політика і чому виникла необхідність піти у політику?

–  Підприємство, яке очолюю, є великим платником податків.  Але куди і як спрямовуються наші податки,  як це вирішується десь у кабінетах, як приймаються ці рішення, ми дізнаємося бозна-коли. А потім ще виявляється, що ці рішення були кардинально неправильними або заангажованими. Такий стан речей потрібно змінювати. Тому і пішов у депутати. 

– Тобто у Вас виникла необхідність через депутатський вплив захищати власний бізнес?

– Ні, навпаки, через свою політичну діяльність я отримую більше негативу щодо власного бізнесу. На жаль, деякі мої конкуренти поширюють про мене неправдиву інформацію, навіть наклепи, ініціюють безперервні перевірки на виробництві тощо. Але мені немає чого ховати від людей. Я відкритий для всіх. Офшорів  та закордонних рахунків не маю і виїжджати з України не збираюся. І тим не менше, вважаю, що людина з моїми можливостями може принести більше користі громаді.

– Який досвід Ви здобули  за три роки роботи депутатом в обласній раді? Чи усе там працює так, як хотілося б Вам, чи усе так зрозуміло, як у бізнесі?

– Ні, звичайно. У деяких речах існуючої системи  я дуже  розчарований. За можливості, намагаюся щось змінювати. Але цього рівня замало. Тому перший крок у політиці я вже зробив. Наступний крок – Верховна Рада України.

Інтерв’ю записала Ірина КАРПЕНКО

Фото надані прес-службою І. Є. Ходака.